ФОТО: slovoidilo.ua
Андрій Блазій
Останні події дедалі більше демонструють прагнення Росії до беззаперечної гегемонії у Східній Європі, чи більше того відновлення її кордонів у межах колишнього СРСР та Варшавського блоку. Нарощування військової присутності на східних кордонах України та у анексованому Криму лише частина інструментів, які використовує Кремль для дестабілізації ситуації у Центрально-Східній Європі.
У Москві усвідомлюють, що “брязкання зброєю” в кінцевому результаті призведе до об’єднання та формування монолітного антиросійського фронту, який не допустить реалізації неоімперських амбіцій В. Путіна та компанії. Окрім цього, країни ЦСЄ є членами НАТО, до військового протистояння з яким Росія не готова “ні морально, ні фізично”. Таким чином, Росія паралельно здійснює прихований економічний і політичний тиск на уряди країн Центрально-Східної Європи, чим прагне внести дисонанс у існуючу модель трансатлантичних зв’язків. Такого висновку дійшли експерти вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS) та Центру досліджень демократії (CSD).
Що ж до природи дисонансу у двосторонніх стосунках країн ЦСЄ в рамках ЄС та НАТО, варто виокремити найбільш болючі аспекти, такі як: економічний, політичний й корупційно-особистісний. Саме ці чинники на даний час визначають політичну поведінку окремих країн регіону та безпосередньо впливають на формування системи безпеки.
Насамперед, і можливо найважливіший чинник, це енергетична залежність від РФ. Зважаючи на ресурсну базу регіону, Кремль беззастережно використовує енерговажіль для здійснення контролю за зовнішньої політикою країн ЦСЄ. До того ж, не варто забувати про економічні в’язки з РФ, які залишились у спадок з минулого. Саме тому, окремі політики у цих країнах доволі агресивно реагують за запровадження санкцій проти Москви та вимагають їх скасування. Враховуючи даний аспект, Росія вміло використовує це на власну користь, поширюючи у інформаційному просторі ЦСЄ неправдиву та відверто антиукраїнську інформацію, чим намагається здобути більшу кількість симпатиків як поміж політиків так і пересічних громадян. Одночасно, Москва не гребує підкупом проросійських представників політичного істеблішменту країн ЦСЄ, що у сукупності із вищевказаними чинниками впливає на позицію урядів цих країн в рамках НАТО щодо РФ.
Свідченням такого впливу є відмова Угорщини транспортувати газ до України у вересні 2015 року. Все б виглядало природно та пояснювалось економічною недоцільністю, чи як зазначили у Будапешті — через “технічні” негаразди, якби не візит представників “Газпрому”. Після цього риторика угорського уряду стала діаметрально протилежною. Жодних технічних несправностей. Згідно офіційних заяв, зупинка реверсних постачань викликана небезпекою з боку РФ. Окремо варто згадати зустріч В. Орбана з В. Путіним у Москві у січні 2014 року, результатом якої стало підписання договору між Угорщиною і Росією про розширення АЕС «Пакш» та надання Будапешту кредиту у розмірі десяти мільярдів євро. Після цього, Угорщина стала вимагати надання автономії угорській меншині в Україні.
Також варто зазначити, що після анексії Криму і початку російської агресії на Донбасі, у квітні 2015 року президент Чехії закликав до «жорстких превентивних заходів» проти Росії, висловлював підтримку і виступав за операцію НАТО, якщо Росія зважиться на окупацію Східної України. Проте, з червня риторика різко змінилась на користь РФ. З того часу Чехія, в особі президента, виступає за відміну санкцій та зміну трактування подій в Україні, кваліфікуючи їх як громадянську війну, а не російську агресію. Така поведінка М. Земана може свідчити про його потрапляння під кремлівський вплив. Про це свідчить те, що у подальшому заяви президента Чехії стають все більш різкими і навіть місцями “брутальними”. Зокрема, він дозволяє собі заяви про недоцільність вступу України в НАТО, а також дає негативні оцінки подіям на Майдані Незалежності. Головним свідченням російського впливу є запрошення В. Путіну відвідати Прагу та обіцянка приїхати до Москви 9 травня 2015 року.
Повертаючись до Угорщини, необхідно акцентувати увагу на співпраці РФ з угорською партією «Йоббік», яка у березні 2015 року організовували демонстрації з вимогою визнати анексію Криму та захистити угорську меншину в Закарпатті, а у квітні здійснили демарш в Європарламенті на підтримку Росії.
В свою чергу, Росія не обмежується лише прямим чи опосередкованим впливом у регіоні. У Москві намагаються використовувати широкий спектр інструментів. Наприклад, асоціація «Друзі Криму», неформальне громадське об’єднання, яке позиціонується російською владою як «міжнародна організація», що користується підтримкою ряду країн, зокрема і країнами ЦСЄ, у питаннях визнання «російського статусу» Криму та відміни санкцій.
Звичайно, головним чинником тиску на систему безпеки країн ЦСЄ та “Східного флангу” НАТО все ж залишається військовий. У цьому контексті Росія звертає свою увагу на ще одну країну колишнього СРСР — Білорусь. Ні для кого не є секретом, що В. Путін та військове керівництво Росії розглядають білоруського сусіда як один із плацдармів для здійснення військової агресії на сусідні країни та НАТО. Про це свідчать регулярні спільні навчання ЗС РФ та РБ, а також прагнення Кремля розмістити на території Білорусі власні військові бази.
Підсумовуючи викладене, ми спостерігаємо суттєве зростання напруги у Центрально-Східній Європі. Росія вирішила кинути виклик системі безпеки країн ЦСЄ та перевірити готовність НАТО протистояти цим викликам та загрозам. Політична ситуація в самій Росії не говорить на користь В. Путіна та його оточення, тому, не виключено, що Кремль знову намагатиметься використати черговий військовий конфлікт чи анексію частини чужої території для “консолідації” т.зв. “русских патриотов” проти зовнішнього ворога, відвертаючи увагу від проблем у самій Росії.
В свою чергу, перераховані вище інструменти, якими користується Росія для досягнення своєї військово-політичної мети, свідчать про досягнення певних успіхів. Москві так чи інакше вдається вносити “розбрат” у антиросійську коаліцію, насамперед поміж країн ЦСЄ. Усе це, а також загроза ескалації напруги на Сході України, аж до можливого початку повномасштабних військових дій, свідчать про необхідність перегляду підходів у оцінках викликів і загроз, а також політичної і військової консолідації країн ЦСЄ, що, спільно з Україною, дозволить ефективно протистояти російській агресії.
