Фото: http://dif.org.ua
Андрій Блазій
Події кінця 2013 початку 2014 років продемонстрували усьому світу бажання українського народу стати невід’ємною частиною демократичного суспільства та розірвати багаторічне ярмо, яке одягнула на Україну Російська Імперія. У цій ситуації бажання України інтегруватися у міжнародні співтовариства такі як ЄС та НАТО набуло чітких окреслених рис та сформувало остаточний вектор зовнішньополітичного курсу нашої країни. З початком збройної агресії Росії проти України головним питанням стала співпраця у сфері безпеки та оборони із нашими західними партнерами. З огляду на це, співпраця України, ЄС та Північно-Атлантичного Альянсу щодо забезпечення військової безпеки стала найбільш актуальною за усі минулі роки.
Необхідність поглиблення співробітництва в окреслених межах стає очевидною, аналізуючи зовнішню політику Кремля. Не секрет, що Росія продовжуватиме намагатися повернути Україну у сферу свого впливу чи навіть перетворити її на одну із свої провінцій, незважаючи на можливі наслідки та потенційні втрати у політичному та економічному аспектах. Вже зараз Кремль активізується у цьому напрямку шляхом втручання у внутрішні справи нашої держави, надаючи матеріальну, а у окремих моментах військову підтримку радикально налаштованим рухам та окремим політичним угрупуванням, нарощуючи розвідувальну діяльність проти нашої держави, посилюючи інформаційно-психологічний тиск на Україну з метою дестабілізації соціально-політичної обстановки.
Оцінюючи усі можливі ризики та усвідомлюючи агресивні наміри Москви щодо України, ЄС не виключає перспективи подальшого розвитку російської експансії на західному напрямку. Усвідомлюючи серйозність ситуації, Брюссель намагається використовувати усі можливі варіанти забезпечення безпеки на території Євросоюзу і не лише за допомогою НАТО. Результатом цього стало створення оборонного союзу PESCO (Permanent Structured Cooperation), мета якого дати новий поштовх європейській співпраці в галузі оборони і військової промисловості. За допомогою PESCO реалізується можливість спільної розробки групою країн членів-ЄС проекту майбутнього розвитку, передбачена ще в Лісабонському договорі. Паралельно, країни ЄС нарощують співробітництво в рамках НАТО, зокрема шляхом збільшення витрат на оборону.
Проте, аналізуючи розвиток геополітичної ситуації, постає питання: де місце України і яка її роль у забезпеченні системи колективної безпеки у Європі? Результати останньої Мюнхенської конференції продемонстрували певні зміни у поведінці світових лідерів стосовно України. Впродовж останніх чотирьох років Україна бере участь у конференції, що цілком логічно, зважаючи на анексію Криму та російську агресію на Донбасі. Проте, останній візит керівництва держави до Мюнхена змушує замислюватися щодо майбутнього України та подальшої підтримки з боку наших союзників по антиросійській коаліції. Світова спільнота дала чітко зрозуміти, що розцінює Росію як частину світової «вісі зла» і не планує припиняти економічного та політичного тиску на країну агресора. Проте, попри негативне ставлення наших союзників до зовнішньої політики Кремля, Україні послали чіткий меседж, що настав час більш дієвих кроків в напрямку реалізації задекларованих реформ і в цілому порятунок це власна справа кожного. Захід готовий продовжувати надавати підтримку Україні, але на даний час це не єдина і не основна проблема, яка стоїть на порядку денному.
Незважаючи на заяви України про свою цілковиту готовність інтегруватися у систему світової безпеки, Захід не поспішає давати однозначної відповіді чи готові до цього у PESCO та НАТО? І якщо керівництво НАТО розглядає Україну як потенційного партнера у майбутньому, проводить консультації, налагоджує співробітництво у військовій та політичній сферах, проводить спільні навчання, тощо, то основним неофіційним посилом зі сторони PESCO є те, що дана організація є закритим «клубом для обраних», де Україні на даний час не має місця.
Споглядаючи за розвитком геополітичної ситуації на Європейському континенті, складається враження, що стосунки між Україною та ЄС носять характер своєрідної гри, яка відбувається не за нашими правилами і навіть не на паритетних засадах. Щоразу як тільки Україна починає діалог про поглиблення інтеграційних процесів у безпекову систему ЄС, наштовхується на прихований спротив зі сторони окремих учасників переговорного процесу, що в перспективі унеможливлює подальший розвиток співробітництва у вигідному для Києва форматі.
Прикладом цього стало рішення Німеччини та Франції не скеровувати у Чорне море кораблі ВМС вказаних країн, щоб не провокувати Росію на відповідні дії. Також варто звернути увагу на позиції Берліну щодо будівництва Північного потоку 2, який безпосередньо загрожує енергетичній безпеці України та посилює позиції Росії у Європі. До того ж, слід наголосити на політиці «м’якого» тиску на Москву в українському питанні, а також відсутності бажання запроваджувати санкції проти бюджетоутворюючих галузей економіки РФ.
Зважаючи на події останніх п’яти років можна з упевненістю сказати про відсутність бажання у Брюсселя бачити Україну повноправним членом європейської спільноти чи НАТО. Статус «буферної зони» доволі вигідний у контексті теперішніх взаємовідносин між ЄС та Росією. Обмежуючись загальними обіцянками щодо вирішення українського питання Брюссель не дає підстав Москві загострювати конфронтацію та дозволяє зберігати відносний спокій на континенті. Головним залишається питання як довго дана ситуація буде вигідною для ЄС та НАТО і чого в перспективі слід очікувати Україні від такої політики примирення?
